Вінценз Станіслав

1Гуцульський епос – це один з небагатьох уже в Європі міфічних переказів, і я, виявляючи свої почуття до українського народу, не можу зробити нічого кращого, як офірувати йому свою книжку. Аби він повернув собі те, що є його власністю і що має тепер далеко не кожен із європейських народів”. Ст. Вінценз, 1969 р.

ОСТАННЬОГО осіннього дня, 30 листопада 1888 року, в селі Слободі Рунгурській (нині Слобода Коломийського району Івано-Франківської області) в родині Фелікса Вінценза народився малюк, якого назвали Станіславом.

Дід і батько хлопчика володіли місцевими нафтовими родовищами, родинний бізнес успадкував і Станіслав Вінценз. Але Її величності Долі було завгодно, щоби по- справжньому він уславився у світі літератури. Це станеться згодом, а поки малий Станіслав зростає в селі Криворівні, у діда за материною лінією (там він бачився з І. Франком, на знак пошани до якого встановив у 1936 р. у с. Слободі в урочищі Ропи біля свого дому пам'ятник Каменяреві).

Вінценз щодня контактує з місцевими мешканцями, вслухається в їхні оповіді, послуговується їхнім діалектом (нянька Палагна Рибенчук-Сліпенчук вимагала від хлопця розмовляти виключно по-гуцульськи), усім своїм нутром убирає їхнє життя. Ні з чим незрівнянний гуцульський край, де все сповнене таємничості й прихованої мудрості віків, назавжди полонить серце Вінценза: гуцульські строї чарують його своїм багатством орнаменту й колористикою барв, він захоплюється Довбушем і бездоганно орієнтується в горах, на плаях і полонинах. Коріння Станіслава Вінценза було польсько-французьким, але той факт, що значну частину свого життя він прожив на Гуцульщині, opus magnum – тетралогію “На високій полонині” – присвятив суто їй, робить його ще й українцем-гуцулом.

Мабуть, кожен, хто з діда- прадіда живе на якійсь одній території: чи гуцул, чи кашуб, чи секлер, чи будь-хто інший, народилися і зростала між носіями традиції, усе ж інша, має власне бачення, сприйняття та розуміння того, що відбувається довкола. Певно, всім нам відома повість “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського, а більшість переглядали її блискучу екранізацію, створену Сергієм Параджановим. Ця стрічка отримала низку престижних міжнародних нагород та увійшла до класики українського кінематографа. Хтось, мабуть, заперечить, що хто-хто, а Михайло Коцюбинський таки був українцем! Безперечно, але не гуцулом, як і вірменин Параджанов.

Попри все це, їхні твори стали класикою. Та ж ситуація з Вінцензом, який так детально описує деякі реалії: будівництво хати, строї гуцулів, розпалювання “живої” ватри, бо на його глибоке переконання (і цілком слушне!), все це настільки важливо та несе в собі таку кодову й символьну систему, що про неї просто неможливо не написати, не оминувши найменшу деталь, – тут усе пов'язане між собою та поєднане в ланкову систему.

Тому, коли читаєш “На високій полонині”, дивуєшся, як не надавав значення, не знав, а інколи й не помічав узагалі таких суттєвих моментів в існуванні гуцулів. Якщо своїм твором автор спонукає читача Тетралогія “На високій полонині” – не єдиний твір у доробку письменника. Його перу належать також книги есе “Діалоги з совєтами” (про перебування в совєцькій тюрмі після окупації Західної України Совєцьким Союзом у 1939 році та розмови з совєцькими солдатами й офіцерами в Угорщині, де Вінценз перебував на еміграції в роки II світової війни), “На боці пам'яті”, “З перспективи мандрівки” і “На боці діалогу”.

2Але “На високій полонині” – це своєрідна візитка творчості Станіслава Вінценза. Перша частина цього твору була надрукована ще 1936 року в Варшаві. Твір тоді отримав схвальні відгуки, а автор продовжував натхненно працювати над розширеним варіантом викладу своєї неповторної візії Гуцульщини. Його праця тривала близько 26 років. Наступна частина “Нові часи” з'явилася друком лише в 70-х (том 1-й “Звада” опублікований 1970 року в Лондоні, том 2-й “Листи з неба” – у 1974 році, вже після смерті письменника), завершальну частину “Барвінковий віночок” уперше надруковано 1979 року.

Після невдалої спроби нелегального перетину угорського кордону взимку 1939 року Станіслава Вінценза разом із сином Андрієм заарештували органи НКВС. Завдяки заступництву українських письменників Петра Козланюка, Івана Ле та Юрія Яновського звільнили з-під арешту. Але співець Гуцульщини не захотів пристосовуватися до політики, яку проводила “визвольна” совєцька влада, з її облудною “сталінською демократією” та обіцянками кращого майбуття в “казковій” Країні Рад. У 1940 році родина Вінцензів таки зуміла втекти в Угорщину, де перебувала до 1946 року. Відтак у 1946-1947 рр. письменник мешкав у німецькому Кваккенбрюку, потім у французькому Греноблі, а останнім місцем проживання нашого славного земляка стала чарівна Лозанна у Швейцарії. Її краса, природа та колористика чимось нагадували Станіславу Вінцензу рідну Гуцульщину, тому він створив для себе в цьому далекому куточку землі копію своєї малої батьківщини – Гуцульщини: оформив помешкання на кшталт гуцульської хати-

Розміщення

  • м. Івано-Франківськ
    вул. Чорновола, 5

 

Вакансії

Години роботи

Понеділок - Четвер 12.00 - 23.00
П'ятниця - Неділя 12.00 - 00.00

Західноукраїнській інтелігенції присвячується

Powered by Warp Theme Framework